Процес децентралізації мав би посилити місцеві громади. Аби і податки залишалися на місцях, і самостійно визначати пріоритети розвитку, вкладати в інфраструктуру, і насамперед – не шукати щастя лише у столиці чи за кордоном, а жити достойно у своєму містечку чи селі. Бо коли бачиш, що із зібраних податків дитячий майданчик виростає, обладнання в медичному пункті з'являється, дороги латають, освітлення встановлюють, то тоді і хочеться бути чесним перед громадою та працювати ще більше. Однак процесу децентралізації, який передбачає і фінансові зобов'язання, мають передувати економічні умови.
Спочатку малий та середній бізнес, який якраз і сконцентрований у провінції, малих громадах, повинен обрости м'язами, а тоді вже покладати на нього обов'язки, переконана кандидат у народні депутати у 23-му виборчому окрузі від партії «Українське об'єднання патріотів – УКРОП» Ірина Констанкевич. Натомість в Україні процес децентралізації відбувається в дещо гібридному форматі. І першими на собі це відчули педагоги та студентство.
«Якщо у громад немає грошей, а є лише повноваження, то ця децентралізація є лише на папері, фіктивна», – зазначає діючий депутат Волинської обласної ради, член фракції «Українське об'єднання патріотів – УКРОП».
Про проблеми освітянської ниви Ірина Мирославівна знає як ніхто інший. Бо ж сама майже 30 років життя присвятила праці в університеті, пройшовши усі наукові щаблі – від асистента до професора, навчаючи студентів Східноєвропейського національного університету української мови та літератури. Зізнається, галузь неодноразово переживала випробування реформами, які подекуди одна одній суперечили.
«Я знаю, що таке вища освіта в умовах держави, яка не дбає про вищу освіту. На жаль, ми постійно перебуваємо на етапі реформ, радикальних змін, які відбуваються за мінімального фінансування. Тобто, економічна основа для них не готова», – зазначає Ірина Констанкевич.
Нині ж ситуація набуває загрозливих рис, адже фінансування закладів профтехосвіти кинули на плечі місцевих бюджетів, що не в змозі їх витягнути. Це підтверджують і працівники Любешівського технічного коледжу Луцького технічного університету, з якими Ірина Мирославівна поспілкувалася на днях. У закладі чимало студентів – представники небагатих сімей, багатодітних чи неповних. Тим паче, якщо міста ледь зводять кінці з кінцями, думаючи як профінансувати ПТУ, то що вже говорити про селище міського типу.
«Ситуація з профтехосвітою, тим, що держава відмовилася їх фінансувати стало справжнім потрясінням. Місцеві бюджети, які не заклали цих коштів, і не завжди мають можливість їх знайти. Як член комісії з питань освіти, культури та науки при обласній раді і наша фракція «УКРОП» проти того, аби кидати профтехосвіту напризволяще. Тому і віднайшли кошти з обласного бюджету аби заплатити гроші викладачам, стипендію студентам, комунальні послуги за три місяці. Але так тривати не може. На нашу думку, оскільки ми відраховуємо великі кошти у вигляді податків, держава зобов'язана фінансувати профтехосвіту не лише на захищені статті, а й розвивати матеріально-технічну базу», – зазначила Ірина Констанкевич.
Працівники коледжу підтверджують, що готові звертатися до найвищих органів влади, аби їх почули. А щодо матеріально-технічної бази, то тут ситуація й узагалі жахлива. Для прикладу, деякі вікна на стільки старі, що їх бояться відчиняти, щоб конструкція не полетіла на голови учням та викладачам. А без повітря у приміщенні працювати теж не годиться. Інше питання – щодо якості обладнання, на якому навчаються технарі.
«Вчителі інформатики викладають предмет на підручниках, пояснюють усе на пальцях. Адже комп'ютери зразка 1998 року. З ними не можливо працювати. Як можна навчати мові програмування, користуючись такими старезними машинами», – дивується інженер-програміст баз даних коледжу Віта Лозицька.
Подібна ситуація і у інших навчальних закладах. Виникає питання – куди ж надходять податки, що їх сплачують громадяни до держбюджету. А нині й узагалі, коли держава відмовилася від фінансування, яким чином дати ради власними силами мають місцеві бюджети? Усі ці питання в полі зору парламентарів. Одначе часто у Раду потрапляють люди, які не мають ані досвіду, ані освіти, ані розуміння бодай в якійсь з галузей.
«Я не маю ілюзій щодо Верховної Ради. Це не місце для відпочинку чи відсиджування. У мене колосальна відповідальність у першу чергу перед освітянами», – проводить Ірина Мирославівна.
На думку Ірини Мирославівни професійно-технічна галузь – надважлива, особливо для Волині. Адже робітничі професії в аграрній сфері користуються популярністю, це дійсний спосіб заробити на життя. Машиністи, трактористи, маляри-штукатури – важкі, втім популярні для області спеціалізації. Нині ситуація набуває такого характеру, що студентів готові забирати сусідні держави. Та й самі вони дивляться у сторону заходу. Втім, хто залишиться тоді в Україні?
