Оpигінал статті читайте на сайті «Укpаїнська Пpавда»
Ерфан Кудусов, кримськотатарський громадський діяч, голова Кримського «УКРОПу»
У річницю депортації кримських татар ми повинні не лише згадувати загиблих, а й діяти
Той фатальний день – 18 травня 1944 року – моя бабуся пам'ятала в подробицях все життя. Наближалося літо, Крим кілька тижнів як звільнили від фашистських загарбників, люди раділи та поступово звикали до нового, нехай навіть складного, але мирного життя. Бешуй, рідне село моєї родини, майже повністю спалили німці. І батьки бабусі разом з дітьми перебралися до Сімферополя. Всього на один день бабуся вирішила з'їздити додому. А виявилося, що розлучається з рідними на довгі роки.
Співробітники НКВС дали на збори 20 хвилин. Бабусі – в селі, її рідним – у Сімферополі. Вони потрапили до різних ешелонів: сім'ї ніхто не сортував, хапали всіх підряд і заштовхували у вагони.
За що? Офіційно – за співпрацю з фашистами. Тільки про яке пособництво могла йти мова, якщо зі 160 спалених на півострові сіл 120 були кримськотатарськими! Моя бабуся особисто допомагала радянським партизанам: носила їм їжу, передавала потрібні депеші. Але кого це цікавило?
Бабуся та її рідні опинилися в різних областях Узбекистану. Їх розділяли декілька сотень кілометрів. Війна, голод, перебої зі зв’язком – на той час нездоланна відстань. Житла не було: моя бабуся та її земляки викопали в глиняному пагорбі печеру й жили в ній до 1956 року.
Довгі місяці вона намагалася знайти рідних. Несподівано допомогти зголосився керівник місцевого лісництва – узбек, фронтовик. Він був сильно контужений і майже не міг ходити, але запропонував моїй бабусі врятувати сім'ю, якщо вона вийде за нього заміж. Бабуся погодилася.
Територія закрита, дізнатися нічого неможливо... Але шляхом неймовірних зусиль родичів усе ж вдалося знайти. І мій дідусь на своєму ослику, ризикуючи життям і свободою, перевіз сім'ю бабусі до неї. Поступово, по одній людині, протягом декількох років. Родина возз'єдналася не в повному обсязі: за цей час померла моя прабабуся й сестра бабусі.
Мій дід помер у 1956 році. На той час бабуся народила чотирьох дітей, а після його смерті усиновила сина діда від його першого шлюбу з узбечкою. Цей син, за неймовірним збігом обставин, потім одружився з українкою, яка жила в Криму. І коли нам дозволили виїжджати до Криму, ми щоліта прибували до них всією родиною. Вони, як то кажуть, і протоптали для нас доріжку додому.
Вперше я приїхав до Криму у 80-ті роки. У мене був шок. Я усвідомив, що до цього жив у в'язниці. Ми, кримські татари, ніколи не пробачимо Кремлю цю в'язницю. Як не пробачимо глиняну печеру в Узбекистані, з якої моя мама кілька років ходила до школи. Як не пробачимо смерть половини кримських татар під час депортації та життя у вигнанні. Тим більше що відповідальність за ці злочини так ніхто й не поніс.
На жаль, 18 травня цього року ми не тільки сумуємо за загиблими кримськими татарами. А бачимо, що історія повторюється. Нам роз'ятрили стару рану. Кремль не змінився, не змінилися його методи. Людей знову змушують залишати півострів. За деякими оцінками, виїхало вже до 10% кримських татар. Фактично йдеться про чергову спробу знищення нашого народу.
Тому 18 травня ми повинні не лише сумувати, а й говорити про наше відродження, яке починалося при Україні. На жаль, не завдяки українським політикам – але вони хоча б не надто заважали. В останні 10 років у культурі, економіці, мові, релігії спостерігався ренесанс. Який зараз знову обрубав Кремль.
Ми повинні не тільки пам'ятати, а й діяти. І перш за все ці дії повинні стосуватися правосуб'єктності кримськотатарського народу. У нас не вистачить сил відродитися, якщо ми не матимемо своєї держави у вигляді Кримськотатарської національної територіальної автономії. Звичайно, у складі України. Це наше невід'ємне право. Наш обов'язок перед загиблими в 1944-му і в наступні роки.
Та автономія, яка формально існувала в українському Криму, не мала під собою фундаменту. Вона створювалася не для кримських татар, не для захисту прав корінного населення. Ніде не було написано, що вона будується для реалізації права народу на самовизначення.
Кримську автономію в 1991 році створювали ще радянські партійні функціонери. Створювали у Кремлі. Це фактично був зручний плацдарм для впливу на Україну в 1991-му й для подальшого нападу на неї. Чверть століття Москва готувалася – і таки скористалася цією бомбою уповільненої дії.
Тепер ми говоримо про те, що Україна зобов'язана створити Кримськотатарську Автономну Республіку. Внести зміни до Конституції та визнати, що наше право на свою республіку таке ж незаперечне, як право українського народу.
Сьогодні наш народ під загрозою зникнення. У 1950-ті роки були стерті з карти Криму історичні назви міст і сіл. Майже забута кримськотатарська мова: носіїв гарної літературної мови у нас залишилися лічені відсотки. Існування релігії, культури, мистецтва – під загрозою.
Подолати це можна тільки за допомогою національно-територіальної автономії. Нам потрібна республіка, нам потрібні чіткі гарантії на століття, що ми з українцями спокійно житимемо в одній оселі. У тому, що це станеться, я не сумніваюся. Ми пережили товарні вагони й земляні печери – вистоїмо й зараз.
