До Дня пам’яті жертв голодоморів укропівці поділились у соціальній мережі Facebook спогадами своїх рідних, котрі буди свідками й пережили страшні сімнадцять місяців Голодомору у 1932-33 роках.
У розпал голоду щохвилини помирало 17 людей, 1 тисяча – щогодини, майже 25 тисяч – щодня. Таким чином радянська влада знищила мільйони українців. Понад 20 країн визнали Голодомор в Україні 1932-33 років геноцидом української нації.
Минуло 85 років, але ми не маємо права цього забути!
Це історії, сповнені болю, трагічних кадрів, котрі назавжди залишаються в пам’яті.
Людмила Куликівська (Вінниччина):
«Моя покійна бабуся розповідала, що кожна сім’я мала власну землю, господарство й не мала бажання створювати колгоспи, віддавати своє, набуте працею родини, незрозуміло кому. Український народ не скорився колективізації. Тому восени 1932 року у селян почали масово відбирати нажите важкою працею (попередній НЕП дозволяв мати власне господарство). Знищені були цілі села, вивозилося все. Дітей, які йшли збирати колоски, що залишились після жнив, убивали на полях і залишали там, не дозволяючи матерям забрати їхні понівечені тіла. Моїй родині пощастило – надлюдськими зусиллями моя прабабуся Лікерія Куликівська зберегла життя своїм дев’ятьом дітям і трьом дітям сестри, яку вбили за те, що вона не віддавала невеликий мішечок зерна».
Григорій Зозуля (Вінниччина):
«Моїй бабусі Єфросинії Рабоконь, яка жила у Стрижавці, на момент Голодомору було 16 років. Вона часто згадувала той час і те, як після голоду для неї не було смачнішої страви, ніж деруни з мерзлої картоплі. Часто просила свою маму: «Мамо, напечи дерунів із мерзлої картоплі... Таких добрих, як тоді». Довгий час для бабусі найбажанішою стравою були варені буряки. Мої батьки завжди боялись, щоб ми з сестрою не були голодними. Навіть зараз, коли мені вже за сорок, і телефонує мама, перше, що вона завжди питає: «Ти їв?» І тому завтра я поїду до мами, і ми будемо пекти хліб. На згадку про всіх, хто не вижив».
Людмила Хоменко (смт Чорнухи, Полтавщина):
«Бабуся Наталка – дівоче прізвище Анцибор – була розумна, роботяща й добра жінка. Вона померла особливо трагічно. Чомусь вона не поїхала разом з дітьми в Росію рятуватись від голоду, а залишилась при своїй старшій дочці. Але все ж збиралася їхати в Тульську область до сина, тобто до нас. Один з помираючих молодих хуторян прийшов до неї додому і вбив серед білого дня, щоб забрати сушений гарбуз і гроші, приготовлені для поїздки. Того ж нещасного вбивцю спіймали й через кілька днів убили інші ув’язнені, вчинили самосуд. Ще у бабусі було троє братів і сестра. Всі вони померли від голоду у 1932-33 роках. Про все це ми знали з дитинства, пам’ятали і плакали за рідними, але тільки в своїй родині. Легко здогадатися, що наша сім’я й деякі родичі вижили лише тому, що виїхали якраз перед тим, як було запроваджено заборону виїздити до Росії тим, хто рятувався від голоду. У 1934 році наша родина повернулася з Росії на Полтавщину».
Алла Войнова (Полтавщина):
«Спочатку мені розповідали мої бабусі про ті страшенні картини голодної смерті, які їм довелося побачити в дитинстві. Потім уроки історії в школі та прочитані книги розкрили страшні факти геноциду українського населення, який вчинила радянська влада. Навчання на історичному факультеті та поглиблення знань про реалії тих страшних років назавжди заклало в мою душу ненависть до радянської влади на чолі з нелюдом (нелюдами)! Голод 1932-33 років – масовий, навмисно організований радянською чумою, який призвів до багатомільйонних втрат наших із вами родів. Немає і не буде прощення! Пам'ятаємо! Пам'ятаємо, щоб не допустити!»
Євгенія Кравчук (Тернопільщина):
«Голодомор 1932-1933 років оминув мою родину – усі мої предки народилися і жили по ту сторону Збруча – на Галичині, Буковині, Перемишльщині. Червона чума прийшла туди пізніше – вперше у 1939 і остаточно під час другої світової війни. Невелика річка Збруч в ті часи була природнім кордоном між польською Україною і радянською. Але кордон був «на замку». Радянське керівництво боялось витоку інформації про голод. Селянам навіть забороняли світити ввечері каганці - то могли бути секретні послання на інший берег. Але люди, що жили на польському боці все бачили і намагались допомогти, хоч і самі дуже ризикували. Маю кілька розповідей очевидців. Володимир Зеленецький: «Збирали допомогу, щоби дати на ту сторону, тим голодуючим людям тут. Але колись не було якогось такого транспорту, то фірами, підводами, кіньми тут усьо поназбирували були. Тато розказував, що мали їхати десь через Скалу Подільську, мостів не було, вони мости повалили всі, як границя стала, уже польсько-советська… Гусятин там, Гримайлів... Отако… каже не впустили і що казали неправда, нема у нас ніякого голоду… Що каже приїхали і наші полуторку привезли пшениці, то совєти висипали в воду… «Дивіться… Ми висипаєм,- каже,- зерно в воду, а ви кажете що у нас голод, о!». Марія Бевх теж з Тернопільщини пригадувала: «Зробили такий, човнок… Такий - з бляхи або з патиків, і зерно в мішок, кидає в жолоб і мотузок вчепили туда, а там вже сидить хлоп і тут сидить. Той перекидає і потягне, отак було».
