До Дня захисника України УКРОП запустив спецпроект, присвячений воїнам – героям України, які відстоювали цілісність нашої держави.
Протягом тижня на нашій сторінці у Facebook ми розповідали історії укропівців, які пройшли війну з Росією, служать або служили на передовій, займаються волонтерством.
Це розповіді про героїв серед нас – реальних чоловіків та жінок, їхні перемоги та втрати, біль та надії. Це історії про справжніх захисників України!
Олександр Кікін (Київ)
Олександр Кікін – захисник, волонтер і переможець. У 2014-му пішов на фронт добровольцем. І навіть після важкого поранення, ампутації ноги та тривалої реабілітації чоловік допомагає побратимам і наполегливо працює заради кращого майбутнього своєї країни.
«З п'ятьох хлопців із нашого підрозділу в живих залишилось тільки двоє. Дуже важко, адже на війні хлопці – це твої брати, з якими кожної хвилини можеш зустріти смерть або каліцтво. Війна дуже добре показує, чого варта людина. Там немає брехні», – пригадує Олександр День Конституції 2014 року, коли разом із товаришами потрапив під мінометний обстріл.
Ще під час анексії Криму Олександр з друзями допомагали українським військовим, які несли службу на бойових катерах. Потім – возили амуніцію, форму та продукти захисникам східних кордонів країни, а згодом – стояли на блокпостах у тоді ще окупованому Слов'янську. Рідні довго не знали, що чоловік на фронті, а звістку про поранення Олександр тривалий час приховував від матері.
«Пригадую, коли до мене в реанімацію приїхала мама. І пам'ятаю відчуття, що не так важко переносити біль, як бачити мамині сльози. Але я ніколи не шкодував про те, що пішов воювати. Адже знав, за що я туди йшов і навіщо», – розповідає Олександр.
Олександр Кікін активно займається спортом, входить до паралімпійської збірної й навіть очолює паралімпійський комітет Федерації гольфу України.
Крім того, Олександр є головою всеукраїнської громадської організації «Товариство ветеранів АТО з інвалідністю». Чоловік планує створення реабілітаційного центру для поранених та розпочинає реалізацію проекту з виготовлення стимуляторів для тренувань спортсменів паралімпійської збірної України та ветеранів.
Сьогодні Олександр Кікін активно проявляє себе також у політиці й пояснює, чому приєднався саме до УКРОПу: «Це об'єднання волонтерів, хлопців-патріотів, які безпосередньо брали участь у захисті нашої держави. Думаю, що в політичному житті країни будуть зміни й партія має шанс на успіх».
Тетяна Борисенко (Чернігів)
Тетяна Борисенко – ветеран АТО, медик добровольчого батальйону «Айдар», уродженка Чернігівщини та учасниця Революції гідності. Але українцям вона відома як Мама Таня.
На фронт Тетяна пішла в 51 рік. Жінка зашивала та перев’язувала рани, виймала осколки гранат, накладала джгути і врятувала не одне життя українського військового.
«П’яте вересня згадую зі сльозами. Ми називаємо його «чорним днем Айдару». Тоді загинуло майже півсотні хлопців з двох груп – «Грізлі» та «Термінатора», потрапивши в засідку бойовиків у селі Весела Гора на Луганщині», – розповідає Тетяна.
Тоді Мама Таня вчинила відважно й безстрашно: взяла білий прапор і пішла до бойовиків, щоб забрати тіла поранених і загиблих товаришів. Терористи не чекали такого зухвальства. Її взяли в полон, де фізично й морально знущалися з жінки. Під час чергового катування нелюди прикладом автомата проломили їй голову. У полоні Мама Таня була довгих 24 дні, після чого пройшла тривале й виснажливе лікування. За її життя і здоров’я боролись українські та закордонні лікарі.
Зараз Тетяна Борисенко – інвалід війни ІІІ групи. Та вона не шкодує про пережите, бо розуміє – захищала свою країну:
«Я пробула в зоні бойових дій два з половиною роки. І якби раптом отримала шанс повернути час назад – нічого б не змінювала. Я ні про що не шкодую. На війні бувають і миті радості. Коли дізнаєшся, що повернулися неушкодженими всі хлопці, які виїжджали на позиції. Натомість найважче – ховати тих, кого втратили. Затишшя – це теж страшно, адже чекаєш найгіршого. Але там я ніколи не чула, щоб хтось скаржився. Кожен виконував поставлені завдання, не думаючи про себе. Мені хотілося б, щоб люди краще ставилися до тих, хто воював. Хлопці там насправді бачили пекло».
Сьогодні Тетяна Борисенко є активним членом Чернігівського УКРОПу. А нещодавно Мама Таня стала меценатом неврологічного відділення військового шпиталю, у якому сама проходила лікування.
Сергій Новік (Котельва, Полтавщина)
Сергій Новік – боєць АТО, депутат Котелевської районної ради від УКРОПу, наймолодший серед усього депутатського корпусу: Сергію лише 27 років. Навесні 2014 року пішов на фронт добровольцем. Потім вступив до лав Збройних сил України на контрактну службу. Був у 25-й Дніпропетровській окремій повітрянодесантній бригаді. Зараз служить поблизу Авдіївки.
«Сьогодні захисниками Вітчизни є тисячі українців, які різними способами відстоюють цілісність своєї держави. Солдати й офіцери служать у війську; волонтери збирають усе необхідне для армії; віруючі моляться за мир та перемогу. Кожен з нас бореться, трудиться й молиться задля перемоги та миру в Україні», – переконаний Сергій.
Сергій Новік отримав відзнаку Президента України «За участь в антитерористичній операції» та найвищу відзнаку Полтавської обласної ради – нагрудний знак «За вірність народу України» І ступеня.
Хоча чоловік сумує за домом та родиною, він упевнений, що повинен захищати Україну, відстоювати її цілісність.
«Поки я далеко від дому, втрачаю не лише час у колі сім’ї, а й друзів. Частина з них просто віддаляється. А з деким ми починаємо по-різному дивитися на життя... Коли приїжджаю у відпустку, до нас із дружиною навідуються лише куми з діточками. Сміх і пустощі малечі найкраще відволікають від важких думок і спогадів», – ділиться переживаннями Сергій та додає, що мріє також про власних дітей. – Як і кожен чоловік, я теж хочу мати продовження роду. Адже сім’я зі здоровими та щасливими дітьми є настільки ж важливою для народу, як і цілісність кордонів його держави».
Сергій Колесник (Кривий Ріг, Дніпропетровщина)
Сергій Колесник – криворіжець зі сталевими характером. Більш відомий за позивним «Турист». До війни побував у кримських горах, пройшов від Ангарського перевалу до Севастополя. За один рік ходив у гори до восьми разів. Підкорив Карпати, а у 2013-му піднявся на верхівку Ельбрусу – 5642 метри.
У 2014-му Сергій планував чергову вилазку на Алтай. Однак після Революції гідності відклав подорож та пішов на фронт захищати рідну землю.
У квітні того ж року Сергій Колесник вступив до лав ЗСУ. Спочатку була 25-та окрема повітрянодесантна, потім – 17-та окрема танкова бригада. Згодом «Турист» став сержантом 40-го батальйону територіальної оборони «Кривбас», а незабаром почав служити розвідником.
Сергій болісно пригадує кожен бій на фронті:
«Коли наша група входила в селище Грабське, ми потрапили під прицільний вогонь. Це дуже страшно. Але потрібно було опанувати себе, зібратися та виконати завдання».
Сергій Колесник – економіст за фахом, втім, працює електриком на Північному гірничо-збагачувальному комбінаті, а також є депутатом Тернівської райради у Кривому Розі від УКРОПу.
До партії Сергій вступив уже після служби. Однак зізнається: укропівцем себе бачив ще на війні. Під час бойових дій він познайомився з головою Криворізького УКРОПу Миколою Колесником, а коли повернувся додому – приєднався до політичного осередку. Як депутат Сергій Колесник намагається знаходити компроміси та допомагати району.
«Скільки себе пам’ятаю, завжди прагнув справедливості – у роботі, житті, поведінці оточуючих. Я скрізь намагався побороти беззаконня. Може, десь не зміг, «недотиснув». Але війна додала снаги, сміливості та впевненості у власних силах. Тепер точно знаю – я на правильному шляху», – розповідає Сергій.
Геннадій Головатенко (Полтава)
Геннадій Головатенко – учасник АТО, депутат Подільської районної ради від УКРОПу в Полтаві. Відстоював цілісність України у 2014-2015 роках. Служив у 93-й окремій механізованій бригаді. На фронт пішов за власним бажанням із першою хвилею мобілізації. Нагороджений медаллю «Захисник Вітчизни» та відзнакою Полтавської обласної ради «За вірність нарду України» ІІ ступеня. Одружений, має двох дітей.
«Я пішов на війну, щоб війна не прийшла сюди – на землю, де живуть мої діти, дружина, батьки. Готовність пожертвувати життям заради перемоги – це сильне відчуття! Було складно: розлука з родиною, ночі в окопі замість теплого ліжка, постійна стрілянина… Тоді ми фактично не мали ні бронежилетів, ні касок. Воювали на голому ентузіазмі. Але ми захищати свою країну! 93-тя бригада понад місяць тримала оборону в оперативному оточенні. Наш блокпост був крайнім між Донецьком та Горлівкою. Доводилося щодня відбивати атаки ворога. Було складно? Так! Але нам вдалося відстояти Слов’янськ, Дебальцеве, Костянтинівку…», – пригадує Геннадій Головатенко та додає, що війна йому й досі сниться:
«Перші три місяці вдома щоночі бачив бої. Прокидався в холодному поту, думав, що в окопі, шукав автомат… Потім розумів – уже вдома. Щоб звикнути до мирного життя, кілька разів звертався до психолога. Але все це пусте. Головне, щоб наші діти в садочках та школах не вчили, як і куди ховатися під час бомбардування. Хочеться, щоб у них було щасливе й мирне дитинство».
Геннадій Головатенко про саму війну говорить мало, проте часто згадує бойових побратимів і тепер уже справжніх друзів. Традиційно раз на рік вони зустрічаються родинами, діляться новинами, планами на майбутнє… Теми війни намагаються взагалі не торкатися…
Про власний політичний досвід Геннадій говорить, що для нього є дуже почесним представляти саме патріотичну силу УКРОП у раді свого району.
Андрій Смердов (Рівне)
Андрій Смердов – депутат Рівненської районної ради від УКРОПу, уродженець Донбасу та патріот України за покликанням. Андрій добре відомий у волонтерських колах, серед громади та небайдужих українців.
У 2014-му він пішов на війну добровольцем у складі батальйону «Горинь». Додому повернувся після поранення та почав збирати й доправляти допомогу бійцям на лінію фронту. Коли здоров’я покращилося, знову поїхав на схід. На фронті Андрій – водій машини швидкої допомоги у складі медичної волонтерської служби ASAP.
ASAP працює лише в секторі обстрілу («червона» зона). Волонтери служби вивозять з поля бою загиблих та поранених. Є лише п’ять точок вздовж лінії зіткнення, де діє ASAP.
Андрій Смердов не уявляє собі життя без цієї служби та порятунку бійців:
«Приїжджаю додому, а на схід тягне як магнітом. З сім’єю добре, але в АТО чекають люди, яким без мене ніяк, і мені без них – теж. Я їздитиму туди, поки війна не закінчиться. Щоразу дякую рідним за розуміння».
Андрій веде активну діяльність не тільки на фронті, а й у тилу. Чоловік допомагає волонтерам збирати для військових провізію та обладнання.
Укропівець Андрій Смердов сподівається, що в Україні настане мирний час: бійці отримають заслужену повагу та фінансову підтримку, а волонтери – спокій та визнання.
Микола Климпуш (Ворохта, Івано-Франківщина)
Історія служби в зоні АТО 27-річного Миколи Климпуша з Прикарпаття розпочалась у кінці липня 2014-го. Тоді він побачив по телевізору виступ засновника та командира 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь» Олександра Гуменюка (нині покійного).
Натхненний почутим, Микола невдовзі вступив до лав цього ж батальйону. Згодом потрапив під Дебальцеве. А в серпні 2014 року, рятуючи своїх побратимів, отримав важке поранення в спину осколком гранати.
На службу Микола повернувся майже через рік. Пригадує бій поблизу Донецького аеропорту, коли зазнав контузії:
«Ми стояли на шахті. В пам’яті зринали найприємніші дні, проведені з рідними. Аж тут на секунду наче затьмарило світ. Я навіть не встиг відчути біль. Лише мить, а ти мовби проживаєш життя заново, аналізуєш, переосмислюєш… Це дуже важкий досвід. Але він підказує, як бути далі».
Після лікування Миколу Климпуша демобілізували. Сьогодні він – депутат у команді УКРОПу в Яремчанській міській раді.
Чоловік переконаний, що Україна починається з кожного з нас:
«Захисник країни – це той, хто йде на війну добровільно, без примусу, щоб бачити щирі посмішки рідних людей. Можна нескінченно обговорювати політику, кидатися звинуваченнями на всі боки, а можна просто навести лад у своїй сім’ї, місті, державі».
Ярослав Соловей (Полтава)
Ярослав Соловей – учасник АТО, син голови Полтавського УКРОПу Сергія Солов’я.
Хлопець пішов добровольцем на фронт після подій в Іловайську з однією метою – захистити цілісність своєї держави. Служив солдатом 79-ї Миколаївської аеромобільної бригади в секторі «М» (район Маріуполя). У зоні АТО воював близько півтора року. Брав участь у боях біля Донецька, Маріуполя, Широкиного. Має відзнаку Полтавської обласної ради «За вірність народу України» І ступеня.
До війни з Росією Ярослав за станом здоров’я не проходив строкову службу. І коли вперше побачив автомат – не знав навіть, як його розбирати. Місяць навчання у Полтаві й лише 11 набоїв, щоб навчитися стріляти. Тому військову справу хлопцеві довелося засвоювати уже в боях із реальним ворогом.
«Найстрашніше на війні – думати, що можеш більше не побачити кохану дівчину й батьків, що не встиг сказати найголовнішого близьким. Та попри страх розумієш – треба бути зібраним, щоб перемогти й повернутися додому», –ділиться переживаннями Ярослав.
Голова Полтавського УКРОПу Сергій Соловей рішення сина піти на війну підтримав беззаперечно:
«Коли син вирішив піти в АТО, я одразу підтримав його. Сказав, що це справжній чоловічий вчинок – захищати свою Батьківщину. Ярослав зробив правильний вибір і проявив себе як справжній патріот. Він завжди був на передовій і не ховався за спинами побратимів. Я пишаюся своїм сином!»
