1. Новини
  2. / Головне
«Мій вибір – захищати Україну!» – спецпроект УКРОПу до Дня Українського добровольця

«Мій вибір – захищати Україну!» – спецпроект УКРОПу до Дня Українського добровольця

14 березня 2019, 08:08 Головне Роздрукувати

До Дня українського добровольця УКРОП розповів історії справжніх героїв. Вони стали на захист країни не за наказом. Серце – саме воно змусило їх узяти зброю до рук. Серце, в якому вирує безмежна любов до рідної землі. Дякуємо тим, хто готовий віддати життя заради того, щоб над Україною було мирне небо.

 

Сергій Колесник (Кривий Ріг, Дніпропетровщина)

Сергій Колесник – криворіжець зі сталевим характером.

Більш відомий за позивним «Турист». До війни побував у кримських горах, пройшов від Ангарського перевалу до Севастополя. За один рік ходив у гори до восьми разів. Підкорив Карпати, а у 2013-му піднявся на верхівку Ельбрусу (5642 метри).

У 2014-му Сергій планував чергову вилазку на Алтай. Однак після Революції Гідності відклав подорож і добровільно пішов на фронт захищати рідну землю.

У квітні того ж року Сергій Колесник вступив до лав ЗСУ. Спочатку була 25-та окрема повітрянодесантна, потім – 17-та окрема танкова бригада. Згодом «Турист» став сержантом 40-го батальйону територіальної оборони «Кривбас», а незабаром почав служити розвідником.

Сергій болісно пригадує кожен бій на фронті:

«Коли наша група входила в селище Грабське, ми потрапили під прицільний вогонь. Це дуже страшно. Але потрібно було опанувати себе, зібратися та виконати завдання».

Сергій Колесник – економіст за фахом, втім, працює електриком на Північному гірничо-збагачувальному комбінаті, а також є депутатом Тернівської райради у Кривому Розі від УКРОПу. До партії Сергій вступив уже після служби. Однак зізнається: укропівцем себе бачив ще на війні. Під час бойових дій він познайомився з головою Криворізького УКРОПу Миколою Колесником, а коли повернувся додому – приєднався до політичного осередку. Як депутат Сергій Колесник намагається знаходити компроміси та допомагати району.

«Скільки себе пам’ятаю, завжди прагнув справедливості – у роботі, житті, поведінці. І скрізь намагався побороти беззаконня. Може, десь не зміг, «недотиснув». Але війна додала снаги, сміливості та впевненості у власних силах. Тепер точно знаю – я на правильному шляху. Ми з криворізькими побратимами отримали статус бійців-добровольців, від міської ради – обіцяну нам землю, а родинам загиблих і зниклих безвісти виплатили грошову компенсацію. Вважаю, що Україна має піклуватися про людей, які добровільно йдуть на передову відстоювати її честь та гідність: надавати пільги, забезпечувати житлом, а якщо є потреба – допомогти збудувати власний будинок», – розповідає Сергій.

 

Олександр Кікін (Київ)

Киянин Олександр Кікін у 2014-му пішов на фронт добровольцем. Навіть після важкого поранення, ампутації ноги й тривалої реабілітації чоловік допомагає побратимам і наполегливо працює заради кращого майбутнього своєї країни. Але й досі не може отримати довідку про участь в АТО.

«З п'ятьох хлопців із нашого підрозділу в живих залишилось тільки двоє. Дуже важко, адже на війні хлопці – це твої брати, з якими кожної хвилини можеш зустріти смерть або каліцтво. Війна дуже добре показує, чого варта людина. Там немає брехні», – пригадує Олександр День Конституції 2014 року, коли разом із товаришами потрапив під мінометний обстріл.

«Пам’ятаю, коли до мене в реанімацію приїхала мама. І пригадую відчуття, що не так важко переносити біль, як бачити мамині сльози. Але я ніколи не шкодував про те, що пішов воювати. Адже знав, за що я туди йшов і навіщо», – розповідає Олександр.

Після війни реальної чоловік зіштовхнувся з війною бюрократичною, адже досі не визначений статус добровольців, які не вступили до Збройних сил. Олександр має статус інваліда війни, але вже четвертий рік бореться за те, щоб отримати довідку про безпосередню участь в АТО:

«Добровольцям цю довідку отримати майже нереально. Єдиний варіант – взяти витяг через центр при СБУ, але потрібне клопотання комбата. Без цього документа я отримую пенсію не як учасник АТО, а як інвалід війни, а КМДА взагалі відмовила мені в наданні щорічної матеріальної допомоги для учасників АТО. Також мені не ремонтуватимуть протез, бо в базі управління соцзахисту я – не інвалід війни, учасник АТО, а – інвалід І групи за загальним захворюванням».

Олександр переконаний, що держава має автоматично надавати бійцям усі пільги, передбачені законом:

«Чиновникам, які жодного дня не були на полі бою, роздали статус учасника бойових дій. А хлопці, які реально воювали за Україну, стикаються з безліччю проблем, щоб підтвердити свою причетність. Добровольці не мають випрошувати пільги, про це має подбати держава!»

 

Микола Климпуш (Ворохта, Івано-Франківщина)

Микола Климпуш – ще один укропівський доброволець. Уродженець прикарпатського селища Ворохта потрапив до зони АТО в 27 років, щойно повернувшись з Майдану, де дивом уцілів після штурму 18 лютого.

«Я пішов на фронт влітку 2014-го, коли побачив по телевізору виступ командира 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь» Олександра Гуменюка. На жаль, через місяць він загинув у Дебальцівському котлі», – розповідає боєць.

Це було спекотне в усіх сенсах літо, коли українські воїни ціною власного життя, метр за метром визволяли рідну землю. Майже без спорядження, зброї й техніки, проте з непохитною вірою у власну перемогу. Миколі Климпушу вдалося вийти з Дебальцівського котла. Однак за рік, рятуючи своїх побратимів поблизу Донецького аеропорту, він отримав тяжке поранення в спину осколком гранати.

«Ми стояли на шахті. У пам’яті зринали найприємніші дні, проведені з рідними. Аж тут на секунду світ потьмянів. Я навіть не встиг відчути біль. Лише мить, а ти мовби проживаєш життя заново, аналізуєш, переосмислюєш… Це дуже важкий досвід. Але він підказує, як бути далі».

Після тривалого лікування Миколу Климпуша демобілізували. Сьогодні він – депутат від УКРОПу в Яремчанській міській раді.

«Після Майдану та війни я довго звикав до мирного життя. Розумів, що на владу розраховувати не варто. І трохи розчарувався в людях, які стали занадто пасивними. Проте усвідомлював: як би важко не було – треба боротись. Я відкрив власну справу. Підприємництво – це моя психологічна реабілітація. А ще став депутатом від УКРОПу. Боровся і продовжую це робити. Вірю, завдяки небайдужим Україна буде!»

 

Тарас Бугаєнко (Івано-Франківськ)

Історія боротьби 38-річного Тараса Бугаєнка з Івано-Франківська почалася ще з Майдану. Активний учасник Революції Гідності, у серпні 2014 року він без вагань пішов до зони АТО добровольцем. Вдома в Тараса лишилися дружина та син.

«Я б не зміг дивитись в очі своєму сину, якби він одного дня запитав: тату, а що ти зробив для захисту нашої країни? Розумів, що мушу йти туди, аби московська навала не дісталася й до наших домівок. Я, звичайний будівельник з Івано-Франківська, бачив усе це на власні очі. Чи сниться війна? Так. А ще я чітко усвідомлюю: ми переможемо. Бо сильніші за ворога», – розповідає Тарас.

«Бугай», як його називали побратими, був кулеметником роти вогневої підготовки 54-го окремого розвідувального батальйону. Захищаючи Україну, він зазнав поранення в ногу. Потому проходив лікування у військових госпіталях.

«Мене найбільше вразило місцеве населення. Ми звільняли села. І люди, що вже встигли побувати під сепаратистами, зустрічали нас ледь не з хлібом-сіллю. А там, де ще не було російських солдатів, дивились на нас як на своїх найбільших ворогів. У одному з таких населених пунктів я отримав поранення. Пережив вісім госпіталів. Потім повертався на передову. Далі – знову до госпіталя, і ще раз на передову. Та лікарі сказали, що це хронічно. Коліно болить, я не можу довго ходити, не відчуваю трьох пальців на правій нозі, не можу ставати на п’яту. Тобто пошкоджено нерв. Але в цьому є й позитив, – з усмішкою зізнається Тарас, – тепер можу однією ногою ходити по розпеченому вугіллю».

Наразі Тарас Бугаєнко – активний учасник команди Івано-Франківського УКРОПу. Каже, що з проблемами атвоців має справу ледь не щодня.

«До мене звертається багато побратимів. Просять допомоги. Переважно у вирішенні бюрократичних питань. Просто людині, яка бачила фронт, важко здавати десятки довідок чи щодня ходити до чиновницьких кабінетів. І все заради того, аби отримати обіцяні пільги. Я щиро вірю, що в Україні врешті-решт з’явиться така влада, яка не обіцятиме, а реально працюватиме з учасниками АТО».

 

Сергій Новік (Котельва, Полтавщина)

Сергій Новік – боєць АТО, депутат Котелевської районної ради від УКРОПу, наймолодший серед усього депутатського корпусу: Сергію лише 27 років. Навесні 2014-го пішов на фронт добровольцем. Потім вступив до лав Збройних сил України на контрактну службу. Був у 25-й Дніпропетровській окремій повітрянодесантній бригаді. Зараз служить поблизу Авдіївки.

«Сьогодні захисниками Вітчизни є тисячі українців, які різними способами відстоюють цілісність своєї держави. Солдати й офіцери служать у війську; волонтери збирають усе необхідне для армії; віруючі моляться за мир та перемогу. Кожен з нас бореться, трудиться й молиться задля перемоги та миру в Україні», – переконаний Сергій.

Сергій Новік отримав відзнаку Президента України «За участь в антитерористичній операції» та найвищу відзнаку Полтавської обласної ради – нагрудний знак «За вірність народу України» І ступеня.

Два роки чоловік воював на сході України, а в листопаді 2017-го повернувся додому, до родини. Про державну підтримку говорить: якщо знати, у які двері стукати, допомогу можна одержати:

«Коли звертатися до чиновників без скандалів, ніхто не відмовляє. У Котелевському районі близько 150 військових уже отримали земельні  ділянки. Ще 70 – перебувають на черзі. Землю видають і під забудову, і для особистого обробітку. Знаю, що з місцевих бюджетів виділяються кошти на лікування учасників АТО, на поховання. Багато це чи мало – вирішуйте самі: на похорон учасника АТО останній раз спільно з сільського та районного бюджету місцева влада спрямувала 15 тисяч гривень».

За словами Сергія Новіка, Котелевщина – один з тих районів Полтавської області, де найбільше опікуються соціальним забезпеченням добровольців. Хлопці, які пішли захищати батьківщину з інших районів, часто не мають і цього:

«Головне – добиватися свого й не конфліктувати. Проте далеко не кожному бійцю в такій ситуації вистачає терпіння ввічливо просити допомогу. Та й гідність часто не дозволяє це робити».

 

Андрій Смердов (Рівне)

Уродженець Донбасу Андрій Смердов пішов на війну добровольцем у складі батальйону «Горинь» ще в 2014-му. Додому повернувся після поранення й відразу ж почав збирати й доправляти допомогу бійцям на лінію фронту. Коли здоров’я покращилося, знову поїхав на схід. Зараз Андрій – водій машини швидкої допомоги у складі медичної волонтерської служби ASAP, що працює тільки в секторах обстрілу.

«Приїжджаю додому, а на схід тягне ніби магнітом. З сім’єю добре, але в АТО чекають люди, які без мене ніяк, і я без них – теж. Я їздитиму туди, доки війна не закінчиться. І щоразу дякую рідним за розуміння».

А ще Андрій активно працює в тилу. Допомагає волонтерам збирати для військових провізію й необхідне устаткування.

«На жаль, біда не обирає, в чиї двері постукати. Нещодавно довелося просити про допомогу й мені – наприкінці минулого року мав складну та дорогу операцію з заміни тазостегнового суглоба. У важкий час не лишився наодинці: допомагали небайдужі. Хочу зазначити, що операцію було проведено державним коштом у Рівненській обласній лікарні. Також там виділили окрему палату й деякі медикаменти. Вважаю, що це той мінімум, який держава має надавати учасникам АТО. Адже багато бійців повертаються з війни цілими та неушкодженими, проте перебувають у важкому психологічному стані. Їм вкрай необхідна підтримка, у першу чергу – держави, за яку вони воювали».

Будучи депутатом Рівненської районної ради від УКРОПу, Андрій Смердов сподівається, що в Україні настане мирний час, що бійці отримають заслужену повагу та фінансову підтримку, а волонтери – спокій та визнання.

 

Аркадій Михайлов (Старобільськ, Луганщина)

Аркадій Михайлов зі Старобільська, що на Луганщині, пішов на фронт добровольцем, долучившись до батальйону «Айдар» у квітні 2014-го.

«Я не готовий вмерти за Україну, я хочу її захищати! Ми ті, хто, покинувши мирне життя, вирушили на схід, виконали та продовжують виконувати свій обов’язок, пишучи нову переможну історію української нації», – каже Аркадій.

Будучи активним членом Луганського УКРОПу, Аркадій Михайлов пояснює своє приєднання до патріотичних сил так: «Це об’єднання патріотів, які безпосередньо беруть участь у захисті нашої держави. Думаю, що в політичному житті країни будуть зміни, і партія має шанс на успіх».

«Коли ми рвалися захищати Батьківщину, – розповідає укропівець, – то навіть не уявляли, з яким обсягом психологічних і соціальних проблем матимемо справу, повернувшись з війни. Людина, яка прийшла з війни навіть цілою й неушкодженою фізично, перебуває в тяжкому психологічному стані. Нам вкрай необхідна підтримка, у першу чергу – підтримка держави, за яку ми воювали. Я вже не кажу про покалічених, яким ця допомога просто життєво необхідна, про сім’ї, чиї годувальники віддали життя за Батьківщину. Слід сказати, що бійці залишають добровольчі батальйони не лише через поранення чи крайню втому. Однією з причин є те, що бійцям просто потрібні гроші, якийсь заробіток, а під час служби вони не отримують ані копійки. Сподіваюсь, в Україні настане мирний час. І бійці матимуть заслужену повагу та фінансову підтримку. Нам не потрібно дозволу, аби любити й захищати свою країну. З нами Бог, з нами Україна!»

 

Богдан Лісоруб (Тернопіль)

 

Історія добровольця Богдана Лісоруба з Тернополя розпочалася ще на Майдані. Чоловік пройшов Революцію Гідності, отримав поранення від вибуху гранати, але не зупинився. У складі «Айдару» чоловік вирушив у саме пекло неоголошеної війни та добровільно боровся за Україну впродовж двох з половиною років:

«Так сталося, що мене виховувала бабуся. Але вона давно померла. Тож коли я пішов на фронт добровольцем, вдома на мене чекала лише дружина (позивний «Яра»). Ми з нею побралися ще під час Революції Гідності, прямісінько на майдані. Дружина хвилювалась і плакала, але водночас підтримувала мій вибір – захищати Україну. Яра допомагала з перших моїх днів на фронті – привозила гуманітарну допомогу, адже тоді в нас не було нічого. Саме завдяки таким, як моя дружина, завдяки волонтерам і всім небайдужим ми змогли вистояти».

Богдан Лісоруб разом зі своєю дружиною Ярою Березій є прихильниками Тернопільського УКРОПу. Після пережитого на війні чоловік не задоволений ставленням чинної влади до добровольців. Однак ні на мить не шкодує, що за власним бажанням пішов обороняти Україну:

«На Майдані ми були єдиним цілим. Сталося так, що Росія вторглася на нашу територію. І коли формувався батальйон на фронт, усі мої друзі йшли захищати Батьківщину. Я не міг залишитись осторонь, адже ми разом з хлопцями стояли на передовій на Грушевського. Діюча влада тоді покладала на нас надії й закликала боротися за Україну разом, адже за 25 років українське військо було майже знищене. Я добровільно пішов боронити свою державу і вважаю, що зробив усе правильно. Тоді ми не переймались тим, чи буде у нас належне забезпечення. Ми хотіли одного – захистити Україну, до зими закінчити цю війну й повернутись додому переможцями. Боляче усвідомлювати, що влада не зробила для нас нічого. На наших хлопцях і далі продовжують заробляти. Переконаний, що можновладці навмисне намагаються нас розділити, щоб ми не були єдиними й сильними».

 

Віктор Малахов (Старобільськ, Луганщина)

Укропівець Віктор Малахов зі Старобільська вирушив до зони АТО 2014 року у складі батальйону «Айдар».

«Я пішов на війну, щоб війна не прийшла сюди – на землю, де живуть мої діти, дружина та друзі. Кожен з нас бореться, трудиться й молиться заради перемоги та миру в Україні», – ділиться думками кавалер ордена Богдана Хмельницького третього ступеня.

Про саму війну депутат Старобільської міської ради від УКРОПу говорить дуже мало, однак часто згадує бойових побратимів і тепер уже справжніх друзів. Раз на рік вони зустрічаються родинами.

Віктор переконаний, що держава повинна визнати внесок добровольців ДУК та ОУН у захист незалежності, суверенітету й територіальної цілісності України:

«Воїни-добровольці – це ті, хто стали солдатами, бо рідну землю потрібно було боронити від ворога. Але, на жаль, виникає ситуація, коли значна кількість бійців не може документально підтвердити свою участь у бойових діях. Прикро, та народжується новий тип шахраїв – «лжебійці». Ці аферисти, розповідаючи про свої ратні подвиги, поранення та важку долю напризволяще кинутого державою добровольця, видурюють гроші у довірливих громадян, волонтерів і громадських організацій. Якби воїни-добровольці нарешті отримали право довести свою участь в АТО та одержали відповідні документи, таке прикре явище зійшло б нанівець. Я пропоную ретельну перевірку серед добровольців на статус учасника бойових дій».

 

Михайло Мороз (Підгайці, Тернопільщина)

                                                        

Історія добровольця Михайла Мороза з Тернопільщини розпочалася ще 2014 року на Майдані. Чимало людей з його рідних Підгайців тоді їхали до столиці на машинах, автобусах, потягах. Пішов на Революцію Гідності й Михайло. Під час протистоянь з «Беркутом» на Грушевського чоловік отримав перше поранення в ногу. Та це не зупинило Михайла, і він вирушив добровольцем на схід України. У зоні бойових дій перебував переважно на «нулях». Саме в АТО чоловік отримав три поранення. Останнє обійшлось йому ампутацією ноги, після чого Михайло вже не міг воювати:

«Боротися з окупантом на сході країни мені значно легше, аніж бути вдома й бачити ту несправедливість, яку чинить українська влада щодо нашого народу. Уряд робить для армії дуже мало. Більше допомагають волонтери. І якби не було підтримки небайдужих людей, якби не було хлопців, які щиро хочуть захистити Україну, – агресор зараз порядкував би навіть у Тернополі».

Ветеран АТО Михайло Мороз нещодавно приєднався до Тернопільського УКРОПу. Чоловік сподівається, що влада нарешті почне дбати про свій народ і виконувати обіцянки:

«Хоробрість майданівців сколихнула всю Україну. Тисячі людей піднялись проти режиму Януковича. Пройшло чотири роки і, як на мене, мало що змінилося. Нами керують ті, хто продовжує грабувати народ та думає про власне збагачення більше, аніж про благо рідного народу. Потрібно пам’ятати, що ми своїми руками творимо націю! Ми роками боремося за її незалежність. І саме наші принципи та свободи завжди підніматимуть нас на протистояння проти поневолювачів, брехунів, крадіїв волі народу».

 

Максим Ковеня (Київ)

Киянин Максим Ковеня пішов добровольцем на схід України 2014 року у складі Київського батальйону територіальної оборони. Мав тоді 34 роки й добре знав хлопців із підрозділу, тож був упевнений – спину прикриватимуть ті, кому можна довіряти. Він звільнився з підприємства, де займався виробництвом обладнання для альтернативної енергетики, а родині розповів, що поїхав на кілька тижнів волонтером – відвезти гуманітарну допомогу.

«Коли батьки телефонували, я казав усе, що спадало на думку: мовляв, зайнятий, не можу розмовляти, бо формую посилки тощо. А якось мати подзвонила і спитала: «Ти яку гуманітарку повіз туди? Себе?» Тоді я мамі й зізнався, що поїхав до кінця. Родина прохала мене повернутись, але я не міг лишити хлопців та відступити», – розповідає Максим.

Воював у Луганську, Щасті й Бахмуті. Про військові будні говорити не любить. Найболючіший момент, що закарбувався в пам’яті, змальовує так:

«Іноді мені згадується мить, коли ми відступали. Лишалась одна сім’я. Ми кликали їх поїхати з нами, але вони відмовилися, бо не хотіли покидати рідну домівку. Люди плакали, а ми розуміли, що нічого не можемо вдіяти, не можемо їх змусити».

Пізніше добровольцем на фронт пішов і брат Максима. Саме тоді він вирішив повернутись додому. Каже, щоб матері було легше, щоб вона не краяла собі серце, чекаючи на двох синів.

Максим отримав статус учасника бойових дій, та його обурює те, що такий самий статус мають і ті люди, які жодного дня не були на фронті, не тримали в руках зброї.

 

Олег Коломоєць (Запоріжжя)

До війни на сході України Олег Коломоєць очолював юридичний сектор банку. Через це згодом і отримав позивний «Банкір». Працював, ростив сина, та, зрозумівши, що ворог ось-ось може дістатися й Запоріжжя, спільно з патріотично налаштованими однодумцями в січні 2014 року сформував батальйон народного ополчення «Січ».

«Ми готувались до найгіршого сценарію. Усе літо від ранку до ночі тренувалися на полігоні, вдосконалювали навички. Враховуючи те, що хлопці не мали військового досвіду, спершу було непросто. Але ми кожного дня ставали кращими, нас об’єднала спільна мета – захистити родини, країну й зупинити вторгнення агресора», – згадує Олег Коломоєць.

До АТО пішов добровольцем у вересні 2014-го. У складі 37-го окремого мотопіхотного батальйонутериторіальної оборони Запоріжжя Олег пройшов Авдіївку, потім Маріуполь. У березні 2015 року отримав важке поранення.

Сьогодні Олег Коломоєць є активним учасником команди Запорізького УКРОПу, членом Координаційної ради ветеранів АТО партії. Він очолює громадську організацію «Товариство ветеранів АТО Запоріжжя», а також координаційну раду учасників АТО при Запорізькій ОДА. Разом із побратимами активно відстоює права ветеранів, атовців, їхніх дітей та сімей.

«Після лікування в Маріуполі я потрапив до однієї з запорізьких медустанов. Перше, що почув у приймальному покої: «Як ви могли отримати поранення, якщо у нас перемир’я, якщо війни немає?» Складно залишатися спокійним після таких слів. Адже ще вчора я був під артилерійським обстрілом, бачив смерть своїх побратимів, ховав їх, а мені кажуть, що війни немає… Ми всі повинні показати хлопцям, що вони нам потрібні, що ми готові допомогти їм повернутися до повноцінного громадянського життя. Часто вислухати солдата – вже добра справа. На жаль, у нас ще трапляються випадки, коли наших хлопців не пускають безкоштовно до маршруток, не пропонують необхідний пакет пільг, не видають атовцям землі. Можу сказати відверто – запорізька влада має подякувати за те, що сьогодні атовці випускають пару в мене в кабінеті, а не ходять «із вилами» до кабінетів влади».

 

Роман Базенко (Київ, Запоріжжя)

Киянин, член Кримського УКРОПу Роман Базенко (позивний «Кіно») пішов добровольцем на фронт ще влітку 2014 року. Воював у зоні АТО в складі 25-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь». Саме Роман – автор багатьох відеороликів військових дій у Дебальцевому взимку 2015 року. До Революції Гідності чоловік працював художником зі світла в кіноіндустрії:

«Для мене кіно закінчилося, коли на Майдані почалися розстріли. Я поїхав зі знімального майданчика й більше не повернувся. З цього моменту закрутилася моє бойове життя. Розумів, що можу бути корисним для своєї країни, тому й пішов до війська. І навіть не ставив собі запитань «Навіщо? Чому?». А відеоролики знімав для того, щоб показати українцям справжніх захисників держави».

Майже всі відеоролики Романа – про вихід з Дебальцевого, бої за Рідкодуб, російські танки, що горять. Знімати доводилося під шквальним вогнем. Чоловік фільмував маленькою камерою унікальні кадри про українських героїв. Іноді доводилося однією рукою знімати, а другою – стріляти:

«Ніколи не розлучався з камерою. Хотів показати, що робили хлопці, як виживали. Хотів показати їхні подвиги. Було важко, але ми не здавалися, не ремствували. Кожен робив і воював як міг! Найжахливіше для мене – це прощання з друзями, яких доводилося хоронити. У такі моменти завжди тряслися руки…»

На початку 2018 року в житті Романа відбулися кардинальні зміни – він переїхав з Києва до Запоріжжя. І разом з другом почав працювати в новій для себе сфері – у галузі пасажирських перевезень. У такий спосіб Роман бореться з поствоєнним синдромом. Жодної допомоги від держави не чекає: «Я не за цим ішов на війну!»

 

Володимир Коршенюк (с. Пересадівка, Миколаївщина)

Володимир Коршенюк (позивний «Небо») – доброволець АТО. Пішов на фронт у 23 роки, потім вступив до лав ЗСУ, де служив півтора року. Таке рішення хлопець прийняв після смерті матері, яка теж була патріотом і з самого дитинства привчала до патріотизму сина. Тож Володимир саме тоді вирішив, що настав час захищати країну.

«Пішов захищати. Просто пішов. Батька немає, мами теж, тому і взяв собі позивний «Небо», бо мої найрідніші там», – розповідає хлопець.

Миколаївський доброволець пройшов Авдіївку, Троїцьке, Дебальцево, Донецький аеропорт і Бутилівську шахту.

«Я маю надію на найкраще. Головне, що є надія і є захисники. Я вірю, що перемога нам Богом дана», – каже укропівець Володимир Коршенюк.

Прокоментуй цю новину у соціальних мережах Facebook