1. Новини
  2. / Головне
Волонтери – опора країни. Спецпроект УКРОПу до Міжнародного дня волонтера

Волонтери – опора країни. Спецпроект УКРОПу до Міжнародного дня волонтера

5 грудня 2018, 07:36 Головне Роздрукувати

Вони допомагають і борються навіть тоді, коли в інших опускаються руки. Вони рятують життя, дарують тепло, любов і підтримку, не бояться куль і роблять нашу країну кращою. До Міжнародного дня волонтера на ми розповідаємо про волонтерів-укропівців із великим серцем, про людей, котрі власними руками змінюють світ.

 

Геннадій Старцев (Запоріжжя)

«Найскладнішою стала поїздка до артилеристів у Дебальцеве. Було дуже страшно коли ми поверталися: я бачив, як моя дружина біжить під обстрілом «Градів»... Нам пощастило. Хоча деяких хлопців я бачив тоді востаннє», – розповідає Геннадій Старцев, волонтер та депутат фракції УКРОП Запорізької міської ради.

Чоловік понад три роки підтримує запорізьких військових у зоні АТО. У липні 2016 року Геннадій вступив до лав Збройних сил України, а зараз перейшов служити у другий гарматний дивізіон, до рідної 55-ї артилерійської бригади. Саме сюди і до 58 окремої мотопіхотної бригади він як волонтер здійснив 90 поїздок.

Допомагає Геннадію його дружина Жанна. Кілька років поспіль подружжя разом зустрічало Новий рік у зоні АТО, в середньому кожну п`яту поїздку жінка здійснювала разом з чоловіком до запорізьких артилеристів. А доки Геннадій на службі, Жанна вдома готує їжу та ласощі, щоб уже найближчим часом передати бійцям.

Допомагати запорізьким військовим чи ні – таке питання перед Геннадієм не стояло. Він розумів, що багато років ніхто не опікувався українською армією, тому роль волонтерів у цій війні вкрай важлива.

«Зараз ситуація дещо змінилася, не всі можуть допомагати, як це було раніше, на хвилі патріотизму. Проте я бачу, наскільки приємна така підтримка нашим захисникам. Вони знають, заради кого воюють. Є люди, яким небайдуже, і це найкраща нагорода», – вважає Геннадій Старцев.

 

Надія Нещерет (Старобільськ, Луганщина)

«Живу в Україні. Люблю Україну. Борюсь за краще життя своєї Батьківщини. Ми не за почестями йшли, ми просто знали – свою країну треба зберегти! Незримим фронтом ми є там, де ми потрібні! До Перемоги треба нам всім поруч йти!» – декламує власний вірш волонтерка та укропівка Надія Нещерет зі Старобільська, що на Луганщині.

Ця тендітна жінка з дитинства має обмежені фізичні можливості, але з першого дня війни на Сході допомагає нашим військовим, постраждалим та переселенцям. Ще у 2014 році Надія почала залучати до волонтерства школярів зі свого міста, адже зрозуміла, що саме діти – майбутнє України, і їх потрібно виховувати патріотами.

Надія Нещерет нагороджена медаллю «За жертовність та любов до України».

 

Олександр Левченко (Донеччина)

 

Голова Бахмутського міського осередку УКРОПу Олександр Левченко на війні на сході України встиг побувати як командиром бойових підрозділів добровольчих батальйонів, так і парамедиком-волонтером. Причому надавати медичну допомогу пораненим не раз доводилося просто під час обстрілів.

Свій спротив у неоголошеній війні Олександр почав у 2014 році з участі в формуванні перших добробатів. Під його командуванням підрозділи добровольців воювали у найгарячіших точках регіону, зокрема, брали участь у боях за Сватове, Сєдове, Новоазовськ, Авдіївку, Широкине, промзону.

Саме на фронті в нагоді стали медична освіта та друга спеціальність – судновий лікар. «Допомагав пораненим бійцям, перев’язував, навіть оперував – зшивав рани. Зшивати доводилося багато, – розповідає Олександр. – І не лише через поранення, отримані від ворогів. Хлопці підривалися на мінах та іноді травмували самі себе – через незнання техніки безпеки, відсутність інструктажу, досвіду, необережність... Це була справжня біда».

Згодом чоловік продовжив займатися волонтерською роботою, допомагати парамедикам. Він і зараз тісно співпрацює з волонтерськими громадськими організаціями, які займаються наданням евакуаційної та медичної допомоги в зоні проведення ООС. У разі потреби особисто виїжджає на передову для допомоги пораненим бійцям, навіть пройшов навчання за програмою англійського спецназу, щоби надалі передавати навички тактичної медицини хлопцям на фронті.

 

Андрій Мізан (Кривий Ріг)


У Першому всеукраїнському батальйоні військових капеланів Андрій Мізан відомий як «Прапор». З початку війни чоловік допомагає Збройним силам, Нацгвардії та добровольчим батальйонам. З вересня 2014-го здійснив понад 60 рейсів у гарячі точки – від Волновахи до Станиці Луганської. Для 17-ї ОТБр укропівець проводить інструктажі з бойової, тактичної підготовки та медичної допомоги.

На війні Андрій втратив близького друга – Валерія Алтуніна. Лейтенант, командир взводу та ще 40 десантників 25-ї ОПДБр були в літаку Іл-76, що його у 2014-му збив ворог над Луганським аеропортом.

«Тоді я зрозумів, що йде війна, а не АТО, і це надовго... Перемир’я нема. Щодня й особливо ночами відбуваються обстріли наших позицій – зі стрілецької зброї, мінометів, танків та артилерії калібру більше 100 мм, що заборонено Мінськими угодами. На нашу територію заходять диверсійно-розвідувальні групи ворога, які залишають міни й розтяжки, «прощупують» оборону. Кожного дня є загиблі та поранені українські солдати. Це – війна, а не АТО! І поки бійці стримують ворога, треба їм допомагати та всіляко підтримувати – морально й матеріально. Бо кожен приїзд волонтерів із рідного міста для них – свято та доказ того, що про них пам'ятають. Це додає сил нашим героям», – підкреслює Андрій Мізан.

 

Людмила Лавренчук (Полтава)

«Раніше й не замислювалась, що так люблю свою країну. Але події на Майдані та вторгнення Росії відкрили мені очі», – розповідає волонтерка та депутат Шевченківської районної ради в Полтаві від УКРОПу Людмила Лавренчук.

Більше трьох років жінка допомагає українським військовим та мешканцям зони АТО: збирає кошти, одяг, продукти та інші речі й відправляє їх на фронт. Людмила – медсестра, має військовий квиток. Просилася у військкоматі піти на фронт допомагати пораненим, проте через вік (50 років) її не взяли. Тож вирішила допомагати в тилу. Навіть у часи найгострішого конфлікту жінка двічі на місяць доставляла провізію в зону АТО.

«Треба було багато працювати, щоб бодай одягти їх та взути. Військовий одяг, який видавали, був украй неякісний. Ми замовляли та шили бушлати, купували термобілизну, взуття. Люди приносили консерви, овочі, крупи. Ми сушили та пакували супові й борщові набори. Також нам вдалося зібрати кошти для придбання тепловізора. Зараз наші військові більш-менш забезпечені. Коли телефоную, то найчастіше просять запчастини до автомобілів: автівки на фронті старенькі й часто ламаються. А щоб отримати від держави необхідну запчастину, через бюрократичну тяганину проходить не один місяць. Їздити ж треба вже сьогодні, тож хлопці звертаються за допомогою до нас, волонтерів, як до мобільної структури», – пояснює Людмила Лавренчук.

Жінка на власні очі бачила жахіття війни. Пригадує випадок у смт Троїцьке. Це була межа «нашої» та «сірої» зони. Вийшли з автомобіля, щоб трохи розім’ятися. Та мало не під ногами у волонтерів розірвалася міна. Тоді, зізнається Людмила, зрозуміла, який страх постійно відчувають військові і в якому напруженні перебувають.

«Ми розвозили продукти по опорних пунктах, заходили в землянки, де жили хлопці. Найбільше мене вразило, що всі стіни там завішані дитячими малюнками, і те, з яким трепетом військові ставляться до них», – говорить укропівка.

Людмила Лавренчук нагороджена «Почесною медаллю за допомогу українській армії» Всеукраїнської організації інвалідів війни, збройних сил та учасників бойових дій, а також грамотою міського голови Полтави.

 

Олександр Болтянський (Миколаїв)

 

«Волонтерство – це поклик душі і любов до своєї країни», – каже миколаївський укропівець Олександр Болтянський. Він став волонтером відразу ж після окупації агресором східних земель України.

«Не можна було допустити війни на нашій землі, – пояснює укропівець, – тим більше, коли твоя мета полягає в тому, щоби діти й онуки жили в оновленій Україні. Це бажання кожного батька, кожного патріота. Діти – найцінніше, що в нас є, ми живемо для них і маємо захистити їх усіма можливими способами».

Олександр Болтянський допомагає армії з 2014 року – передає продукти харчування, необхідний одяг та інші речі. Що саме потрібно там, на передовій, укропівець знає не з чуток, адже неодноразово бував під Донецьком. Після всього побаченого переконався, що діє правильно, бо саме волонтери вирішують нагальні проблеми армії і вселяють в душі наших хлопців на передовій підтримку та віру.

У січні 2018 року Олександра Болтянського було нагороджено благословенною грамотою, яку йому вручив Голова синодального управління військового духовенства Митрополит Іоан.

 

Ольга Іващук (Вінниччина)

«Ми часто передаємо бійцям листівки та дитячі малюнки. Діти малюють мир. На очах у хлопців – сльози. А ми в наближення миру вносимо свою частку. Бо «ніхто крім нас!» – так вважає волонтерка з Вінниччини, заступниця голови громадської організації «Народна самооборона Теплицького району» та заступниця голови районного осередку Спілки учасників АТО, укропівка Ольга Іващук.

Волонтерську діяльність жінка почала одразу після Майдану, більше 50 разів їздила в зону АТО з допомогою.

«Я просто не могла стояти осторонь. Можна сказати, що волонтерська діяльність почалася свідомо, з 2014 року. Спершу возили на передову все, починаючи зі шкарпеток та їжі й закінчуючи  бронежилетами. Зараз більше возимо хлопцям гостинці», – розповідає Ольга.

На фронті хлопці ніжно називають її Дмитрівна, хоча Олі лише 30 років. Здебільшого вона збирає вантажі для земляків з Вінниччини – для 3-го полку спецпризначення, для 59-ї та 72-ї бригад. У зону АТО їздить одна. З волонтерської діяльності найбільше запам’ятала першу поїздку – 1 вересня 2014 року. Її супроводжував знайомий, який хотів провідати свого земляка – сироту Володю. Але побачити хлопця вони не встигли. Того дня був сильний обстріл – Володя пішов на завдання й не повернувся.

«У кожному населеному пункті району маємо знайомих, які допомагають збирати вантажі на фронт. Ми призначаємо час, і небайдужі активно приносять, хто що може. Бо люди у нас чудові. Якщо ми не поїдемо на передову, то хто поїде? Ми не можемо зрадити наших хлопців!» – каже Ольга.

 

Валентин Галушко (Суми)

«У дитинстві мене вкусив собака. Відтоді я страшенно боявся собак, але потім зрозумів, що це неправильно. Завів чотирилапого улюбленця і з часом навіть почав розуміти цих тварин. Тепер з дружиною дуже тішимось, що у нашої родини є вірний друг – тер’єр Арні. З товаришами ми пропагуємо гуманне ставлення до тварин, які часто стають жертвами людської байдужості та безвідповідальності», – розповідає 27-річний Валентин Галушко, лідер молодіжного крила УКРОПу в Сумах, волонтер, голова благодійного фонду «Сімейний затишок».

З 2016 року Валентин опікується безпритульними тваринами, допомагає місцевому товариству захищати чотирилапих та вивчає досвід цивілізованих країн у цьому питанні. Вважає, що тримати вдома собаку чи кішку – не забаганка, а спосіб виховання людяності в дітях. Чоловік регулярно доправляє гуманітарну допомогу сумському центру утримання тварин, а також знаходить родини, котрі готові взяти до свого дому покинутих напризволяще котів чи собак.

 

Світлана Корольова (Чернігівщина)

«Ворога можна перемогти, тільки об'єднавшись і на передовій, і в тилу. Коли ми це зрозуміли, тоді й почали готувати та особисто супроводжувати вантажі в зону АТО щотижня. І зараз можемо пишатися не лише подарованими війську двома безпілотниками, квадрокоптером та реанімобілями, а й тисячами врятованих життів», – з гордістю розповідає Світлана Корольова, волонтер, одна із засновниць ГО «Жіноча волонтерська сотня самооборони Чернігівщини», голова Новозаводської районної в м. Чернігові організації УКРОПу.

Першу свою посилку на фронт жінка відправила командиру «Самооборони Чернігівщини» Олексію Коновалову, але він загинув, так і не встиг її  отримати. Пакунок прийшов його бойовим побратимам, які зателефонували й подякували Світлані.

Це стало початком повноцінного центру допомоги військовим. Тут волонтери: шиють для наших воїнів необхідні речі (балаклави, маскувальні сітки, сумки для медикаментів та боєприпасів, розвантажувальні жилети тощо); розробляють сувенірку з патріотичною символікою для продажу за кордоном, а на виручені за неї кошти купують ліки для бійців АТО). Є в центрі й вихователі для дітей, а також медична бригада для комплексного медико-соціального супроводу та реабілітації військовиків, які повернулися із зони конфлікту.

«Навкруги руїни, напіврозвалені будівлі і все сіре, немов декорації для зйомок фільму про війну. Було дуже страшно. За всю поїздку я вимовила не більше десяти слів. Мабуть, через шок. А хлопці наші там постійно. Я бачила, які вони сумні та схвильовані. Тоді зрозуміла, що їм дуже потрібна наша підтримка, і що перемогти ворога ми зможемо тільки разом!» – пригадує Світлана свою першу поїздку в зону АТО на початку літа 2014 року.

Світлана Корольова нагороджена медаллю від патріарха Філарета за любов і жертовність до України, медаллю та подякою від 13-го батальйону територіальної оборони Чернігівської області, почесним знаком від розвідників, відзнакою Президента України за гуманітарну участь в АТО та ще багатьма подяками від різних військових частин і Міністерства оборони.

 

Олена Набок (Черкащина)

«Двадцять років тому в нашій родині сталася страшна трагедія. Це були часи болю і страждання. Моя менша сестричка безнадійно хворіла. Я відчувала безсилля перед вироком долі, серце рвалося від жалю. Я постійно молилась про її спасіння, адже у Іринки зоставалось двоє малих діток. Але Господь обрав для сестри небесне життя… Тоді я дала собі слово – робити все можливе для допомоги всім, хто цього потребує: морально, фінансово, фізично», – розповідає волонтерка й укропівка Олена Набок.

Жінка живе і працює в місті Городищі Черкаської області. За добре серце та світлу душу люди часто називають її Мати Тереза.

Вже багато років Олена Набок є головою вуличного комітету. Тут вона дізнається про тих, кому першочергово потрібна допомога. Разом з однодумцями збирає для важкохворих людей необхідні речі: білизну, засоби гігієни, одяг, кошти на операції, ліки, продукти харчування. Зараз жінка піклується про двадцятьох онкохворих, десятьох осіб із цукровим діабетом. Олена допомогла в оформленні документів на отримання безкоштовних ліків людині з важкою формою астми, збирала кошти на операцію з шунтування серця. Крім того, жінка опікується більш ніж двадцятьма малозабезпеченими сім’ями.

Нашим захисникам у зоні АТО Олена Набок постійно передає теплі речі, продукти, долучається до плетіння маскувальних сіток.

«Ми, волонтери, робимо свою справу мовчки. Навіщо ми цим займаємось, спитаєте. Відповім словами Ліни Костенко: «Віддай людині крихітку себе. За це душа поповнюється світлом». Заповіді людські не старіють: спраглому – дай напитись, хто впав – допоможи піднятись, зла не роби і сотвори добро, якщо ти хочеш бути людиною», – скромно каже Олена.

 

Григорій Зозуля (Вінниця)

«Я допомагаю фронту, бо хочу, щоб живим залишився кожен наш боєць. Раніше провізію збирали швидко й багато – спати не встигали. На фронт везли все: від взуття до бронежилетів, продукти, листи… Зараз важче зібрати допомогу, бо люди вже віддали мало не все, що могли. Але варто пам’ятати відомий вислів: «Народ, який не годує свою армію, годуватиме чужу». Допомогу зараз передаємо частково поштовою службою, у якої посилки до двох тонн на фронт – безкоштовні. Зекономлені на транспортуванні кошти направляємо на потреби фронту або на допомогу бійцям. Хтось просить допомогу через «Фейсбук», багатьох наших воїнів знаю особисто. Як заступник начальника автобази обласної ради, допомагаю ремонтувати машини з зони АТО», – розповідає Григорій Зозуля, волонтер та очільник Вінницького УКРОПу.

Чоловік з 2014 року допомагає морпіхам, батальйону «Вінниця». Він переконаний, що Україна – країна волонтерів:

«Волонтер – поняття широке. Ось бабуся, яка передає гривні з пенсії, чи дідусь, який передав на фронт стареньку машину, – вони волонтери чи ні? Думаю, волонтери. З початку агресії Росії на Донбасі вся країна у нас на позиціях волонтерства. Допомагаємо хто чим може».

Григорій Зозуля двічі здавав кров для поранених воїнів. Більше 20 разів був на передовій, возив допомогу:

«Якось одному з хлопців на передовій передали малюнок від дівчини, до паперу вона підколола 15 гривень і написала, що це – на шкарпетки бійцю. У того аж сльози на очах виступили, і він тоді сказав, що воює тут не за владу, а – за Батьківщину, за батьків і дітей, за свій народ».

 

Власта Негря (Закарпаття)

«Як можна було не допомогти нашим хлопцям із Закарпаття, які почали їхати на схід у квітні 2014 року? «Консерви здуваються, їсти не маємо що, одягти не маємо що», – ось такі повідомлення почали масово надходити з самого початку війни. Як можна було стояти осторонь?!» – пригадує Власта Негря, голова Закарпатського УКРОПу, волонтерка, член Ради ветеранів АТО, засновниця організації волонтерів «Відродження України Закарпаття – Revival of Ukraine».

Власта пішла у волонтери у перші місяці весни 2014 року, одразу після вторгнення Росії на територію Донбасу та початку антитерористичної операції на сході України. За три роки волонтерської роботи жінці найбільше запам’яталися дві події:

«У травні 2014-го ми вперше відправляли допомогу на фронт. За дві доби зібрали 3,5 тонни продуктів, військові з 15-го батальйону просто не встигали приїжджати за ними. У жовтні того ж року ми доставляли на схід тепловізор, який купили волонтери з Києва за 10 700 доларів. Ми його везли нашим хлопцям, які тримали оборону під Дебальцевим, Чорнухиним, Нікішиним, Кам’янкою (у так званий Дебальцівський котел). Ми їхали в АТО, не розуміючи, що таке війна. Вже у Харківській області розпочалася паніка. Один з волонтерів пожартував: «Зав’яжіть їй очі, щоб ми спокійно доїхали». І в цей час командир 15-го батальйону, а зараз Герой України Василь Зубанич, дав мені «на додачу» 10 солдатів зі зброєю і сказав, що відповідальність за них несу я. Декого з тих хлопців уже нема в живих, одного, який в Нікішиному відбив атаку танків, подано на Героя України».

На запитання, чому потрібно допомагати іншим, Власта відповідає: «Я знаю, як це, коли нікому допомогти. Ти молишся Богу, просиш про допомогу, і Він допомагає через чиїсь руки. Тепловізор, який ми доставили в жовтні 2014 року, «тримав» найгарячішу точку АТО – Нікішине. Він працює й досі, врятувавши багато життів…».

 

Олег Вольський (Львівщина)

«Кожного разу на фронті переконуюсь, що справжні Герої існують, вони живі – я гордо називаю їх друзями та побратимами. Розумію, що воїнам необхідна наша підтримка й турбота. Цінно, що люди, незважаючи на затяжний період війни, продовжують допомагати, а ми – волонтери – доставляємо це за призначенням. Після кожної поїздки намагаюсь подякувати всім небайдужим, хто долучився до збору, переказати вітання від хлопців з окопів», – зізнається Олег Вольський зі Львівщини. У свої 22 роки хлопець встигає працювати волонтером ГО «Допомога армії України – Жовква» і заступником голови Жовківської районної організації УКРОПу.

Волонтерством почав займатися після Майдану. Олег постійно збирає та передає нашим захисникам одяг, медикаменти, спорядження. За час війни хлопець побував у багатьох гарячих точках: Маріуполі, Водяному, Мар’їнці, Пісках, Авдіївці, Торецьку, Світлодарську. Привіз допомогу 24-й, 72-й, 79-й, 93-й бригадам.

Олег пригадує, що на війні, під залпи ворожих обстрілів, почав переосмислювати свої погляди й цінувати кожну мить життя: «Інколи буває ніяково, не знаю, що відповісти, коли військові називають ангелом добра. Ніяково, тому що розумію – справжні ангели та охоронці нашої держави – це вони, ті, хто щодня за неї бореться з російським окупантом на сході».

 

Наталія Руснак (Чернівці)

«На початку бойових дій хлопцям не було навіть у що одягнутися. Добровольці йшли на фронт фактично без нічого. Необхідна була підтримка, продукти харчування, одяг. Так ми почали організовувати акції по школах, переказували один одному, потім відвозили допомогу в зону проведення АТО. Вперше поїхали з татом у Слов’янськ. Було небезпечно, але я не думала про це. Потім їздили в інші міста й села. Постійно зідзвонювалися з військовими, записували, що потрібно, і знову бралися за роботу. Про потреби бригад щовівторка зачитували на прес-конференціях. Ми ведемо постійну звітність, про всі надходження й видатки. Тож кожна людина може побачити, куди спрямований її вклад», – розповідає чернівецька волонтерка, вчителька навчально-виховного комплексу «Лідер», укропівка Наталія Руснак.

З перших днів проведення АТО жінка почала допомагати українським військовим. Пригадує, що тоді потрібно було все: від продуктів харчування до одягу та спорядження. Волонтерка додає, що зараз, у зимовий період, військовим найбільше необхідні генератори, бензопили, щоб була можливість зігрітися. Кілька днів тому батько Наталі якраз відвіз ці вкрай необхідні речі. Але є ще дуже багато захисників України, які потребують допомоги. Тому кожен, хто зараз читає цю історію, може приєднатися і зробити свій вклад у перемогу та мир.

«Щоб допомагати іншим, необхідне сильне бажання. Це поклик серця, і його потрібно слухати», – каже Наталія Руснак.

За свою невтомну працю волонтерка неодноразово отримувала подяки, нагороди та відзнаки.

 

Аріна Сивак (Прикарпаття)

«Ми мчали шляхами Луганської області. Минули чимало блокпостів і зупинились у селі Кримському. Як з’ясувалося, напередодні там був обстріл. Чотири дні ми переховувалися по підвалах, щоб не потрапити під кулі», – пригадує свою першу поїздку на схід у 2014-му волонтерка та укропівка з Галича, що на Прикарпатті, Аріна Сивак.

Волонтерка вже три роки поспіль передає бійцям на схід пакунки – побутові речі, одяг, харчі – все необхідне. Раніше думала залишитись на фронті добровольцем, але вдома на неї чекав маленький син, тож жінка продовжила допомагати з тилу:

«Був випадок на одному з блокпостів. Нашу машину зупинили. Я не чула слів і жодних інших звуків, крім клацання автомата. Оце тривожне чик-чик… А потім знову: чик-чик. І тут – думка: ніхто не знає, куди я поїхала. Набираю свою найкращу подругу, прошу її пояснити моєму сину, коли підросте, що я все це робила заради нього. Відчинилось вікно, і ми зрозуміли, що це наші військові. Тоді все обійшлося».

То була остання її поїздка в АТО. Аріна вирішила більше часу проводити з родиною, адже зовсім недавно народила дівчинку – Лілію. Але навіть у свою декретну відпустку жінка продовжує відправляти допомогу на фронт.

 

Руслан Плетінка (Черкащина)

 

«Мій товариш був на передовій і розповів про жахливі умови служби. У багатьох наших воїнів не те що бронежилетів – взуття не було. Це війна, і ми не мали права бути осторонь», – розповідає Руслан Плетінка,укропівець та координатор Монастирищенської волонтерської громадської організації «Народна Рада», що на Черкащині.

Разом з побратимами Руслан об’їхав усю лінію фронту, від Маріуполя до Станиці Луганської. За 51 виїзд доставили понад 180 тонн допомоги. Спочатку це були продукти, вода, потім – бронежилети, каски, радіостанції, військове спорядження, медикаменти, пічки-буржуйки та багато іншого. Везли все, у чому була потреба. Морпіхам у Перевальному (Крим) переказали через Меджліс досить великі кошти, на які кримські татари закупили нашим військовим продукти харчування. За час волонтерської діяльності життя Руслана та його друзів не раз було в небезпеці:

«У січні 2015 року ми повезли допомогу батальйону НГУ ім. генерала Кульчицького в Станиці Луганській. Прибувши до блокпоста, дізнались, що дорога закрита. Нас не хотіли пропускати, але після довгих умовлянь все-таки вдалося проїхати. До батальйону ми перетнули шість кілометрів піщано-ґрунтової дороги через ліс. Дякувати Богу, нацгвардійці виїхали нам назустріч і провели, бо, як з’ясувалося, шлях був замінований, а периметр прострілювався. Батальйон був шокований, адже ми були одними з перших волонтерів, котрі змогли до них пробратися».

Подібний випадок був за Троїцьким – позиції наших військових були під постійним обстрілом, і більше двох тижнів ніхто не міг доїхати до цих позицій, а Руслан з іншими волонтерами – зміг:

«Хіба серця наші стануть черствими до тих подій, які волею долі та недолугої політики увірвалися у наші з вами життя?! Справа честі для кожного – підтримати наших захисників. Вони добре знають ціну життю та миру, і їм дуже несолодко нині».

 

Ірина Болткова (Луганщина)

«Ми від початку конфлікту на Донбасі допомагаємо українським військовим у зоні АТО, а також постраждалим від війни та переселенцям з тимчасово окупованих територій. Ми відстоюємо інтереси учасників АТО, допомагаємо їм адаптуватись до мирного життя», – підкреслює укропівка Ірина Болткова, керівник громадської спілки «Луганська обласна спілка учасників бойових дій та волонтерів АТО», засновниця благодійного фонду «Допомога і Справа».

Ірина – волонтер ще з часів Революції гідності. Каже, що це – покликання її серця. Завдяки цій жінці отримують необхідну допомогу родини загиблих бійців АТО, учасники та ветерани війни на сході, поранені у шпиталях, біженці та переселенці з Донбасу. Під опікою Ірини – будинки для людей похилого віку та людей з психічними розладами, багатодітні сім’ї, а також декілька шкіл Попаснянського району Луганської області.

У жовтні цього року волонтер Ірина Болткова отримала відзнаку «За гуманітарну участь в антитерористичній операції».

 

Марія Крайняк (Тернопільщина)

«Хто, як не ми, коли, якщо не сьогодні» – таке життєве кредо Марії Крайняк, волонтерки та гордості всієї Тернопільщини. Марія народилася й виросла в селі Савелівка, що на Монастирищині, та згодом поїхала на заробітки за кордон. Життя жінки змінилось, коли почався Євромайдан. Марія, будучи тоді в Італії, не змогла мовчки спостерігати, як на Батьківщині гинув цвіт нації – молоді, гідні та свідомі українці.

За словами депутата Монастириської міської ради, укропівки Світлани Безділь, ще коли розпочалась неоголошена війна на сході України, Марія Крайняк із-за кордону неодноразово збирала допомогу та кошти нашим захисникам:

«Завдяки цій жінці наші бійці отримали грошову та гуманітарну допомогу з Італії, Польщі та Америки. Зараз Марія відновлює волонтерський рух і в нашому районі. Їй вдалося відродити громадську організацію «Ветерани АТО Монастирищини». Також Марія активно почала боротись із незаконною вирубкою лісів. Ми з колегами-укропівцями підтримуємо її, допомагаємо юридичними консультаціями та депутатськими запитами».

У березні цього року Марію Крайняк нагородили відзнакою Ради громадських організацій України – медаллю «За гідність та патріотизм».

 

Юрій Мисягін (Дніпро)

Юрій Мисягін – депутат Дніпропетровської обласної ради фракції УКРОП – почав свою волонтерську діяльність у липні 2014 року, коли до Дніпра прилетіли перші гвинтокрили з пораненими. Тоді він із друзями купив допомоги на 4,5 тис. грн. Після цього брав активну участь у створенні на базі аеропорту найсучаснішого військово-польового госпіталю. Згодом почав допомагати зенітникам та бойовій авіації, які базувалися на території аеропорту, а також військовим тих бригад, які вже перебували на передовій. Тоді з проханням допомогти до нього безпосередньо звернулася 93-тя ОМБР. Так Юрій Михайлович та його команда забезпечили усім необхідним спочатку перший батальйон бригади, потім другий, третій, а згодом – артилерію й танкістів.

Влітку 2015 року він побачив бійців, які ходили на передовій у спеку в берцях, бо не мали іншого взуття. Волонтер звернувся по допомогу до Геннадія Корбана та Андрія Богдана, які закупили й передали хлопцям 2200 пар якісних військових кросівок. Уже навесні 2016 року 93-тю бригаду, якою опікувався Юрій Мисягін, вивели із зони АТО на ротацію, і він почав допомагати 54-й, а після цього – і 53-й бригаді. Наразі волонтер надає значну підтримку різним підрозділам ЗСУ: систематично передає вантажівки іноземного виробництва, збирає кошти на закупівлю сучасних навігаторів для бойової авіації. Також забезпечує артилерію планшетами, моніторами та приставками, у яких встановлена спеціальна програма для точного коригування вогню. У всьому цьому йому допомагають небайдужі люди з багатьох міст України та різних країн світу. Допомогу у вигляді своєї продукції передають також виробники молока та соків.

«За три з половиною роки у мене з'явилося велике коло друзів, які надають допомогу в різних проектах. Це люди, які нам довіряють, які бачать нашу роботу. Якщо говорити про депутатів, то це голова фракції УКРОП Дніпропетровської обласної ради Владлен Тимошенко, мій колега Олексій Андрійченко, Владислав Бородін та інші. Пам’ятаю проект, який підтримала й профінансувала вся фракція УКРОПу Дніпропетровської обласної ради – потрібно було терміново закупити для одного з підрозділів «нічники» та біноклі. Гроші ми тоді зібрали буквально за півтора дня, купили все і швиденько передали. Дуже багато людей допомагають з Америки, Канади, Швеції, Ізраїлю, Італії, Німеччини, Іспанії, Великої Британії та інших країн. Крім того, нас підтримують мешканці Криму, а також патріоти, які проживають у Росії та на тимчасово непідконтрольних Україні територіях Донецької та Луганської областей», – розповідає Юрій.

 

Світлана Правник (Рівненщина)

«Відколи на сході країни почалася війна, волонтерство стало для мене й для багатьох моїх однодумців основною роботою, а машини та автобуси – ледь не рідною домівкою. Щоразу, відправляючись на схід, ми сподіваємося побачити там покращення ситуації, і щоразу повертаємося з великими списками нагальних потреб. Отже, наша місія ще не завершена», – розповідає волонтерка Світлана Правник, депутат Дубровицької районної ради від УКРОПу (Рівненщина).

Жінка щомісяця організовує поїздки з гуманітарною місією на схід. У грудні вона знову відправляється на передову. Це буде її 45-та поїздка в зону бойових дій. Волонтерка разом із однодумцями допомагає людям, котрі потрапили в біду. Возить їм продукти харчування, питну воду, ліки, одяг, предмети першої необхідності.

Світлана не раз опинялася віч-на-віч із небезпекою, потрапляла під обстріли, але зупинятися не збирається. Бо вона відчувала на собі руки сиріт, які тягнуться до кожного, хто може обігріти своїм теплом, бачила розпач та зневіру знедолених у будинках для людей похилого віку, а також – біль в очах тих, хто ціною власного життя захищає нас від ворога. Світлана називає їх своїми дітьми. І, як кожна турботлива мати, заприсяглася собі, що буде з ними до кінця – до останнього дня війни.

 

Ігор Брагінець (Херсонщина)

«На превеликий жаль, у Чаплинському районі на Херсонщині маємо багато загиблих героїв, чиї родини потребують підтримки. Допомагаю, чим можу. На рік даю по тонні зерна та 20 літрів олії для родини. Звісно, у рамках держави – це невелика допомога. Але ж потрібно робити добро людям, як можеш та скільки можеш», – розмірковує укропівець Ігор Брагінець, керівник Херсонського відокремленого підрозділу ГС «Аграрний союз України», котрий уже не один рік допомагає сім’ям загиблих воїнів АТО.

Ігор Брагінець ніколи не відмовляє, якщо його просять. Каже, що саме відсутність державної допомоги захисникам України та їхнім родинам дуже засмучує. Тож намагається самостійно творити добро.

 

Дарія Ільїна (Кіровоградщина)

«Після загибелі сина на війні здавалося, що моє життя скінчилося. А тепер немає такого місяця, щоб я не їздила на схід до хлопців з допомогою. Дуже хочу, щоб ця проклята війна скоріше закінчилася, щоб усі були живі і здорові, щоб мами не плакали за синами, а дружини дочекалися своїх чоловіків», – розповідає Дарія Ільїна, депутат Кіровоградської обласної ради від УКРОПу, волонтерка.

Укропівка очолює громадську організацію «Іволга», названу на честь її сина. Андрій Ільїн (позивний – «Іволга») загинув у 2015-му під час масового артилерійського обстрілу блокпоста російськими збройними формуваннями. У серпні цього року сина Дарії – лейтенанта Андрія Ільїна – посмертно нагородили орденом «Народний Герой України».

З часу загибелі сина Дарія Ільїна ще активніше підтримує військових, разом з іншими волонтерами збирає допомогу для бійців та особисто доставляє її хлопцям на фронт.

Жінка вже встигла побувати у більш ніж двадцяти містах та селищах сходу (Новоайдар, Слов’янськ, Краматорськ, Щастя, Торецьк, Майорськ, Зайцеве, Новгородське, Мар’їнка, Попасна, Золоте, Троїцьке, Опитне, Піски, Невельське, Карлівка, Новоселівка, Авдіївка, Курахове та ін.).

За активну волонтерську діяльність Дарію Ільїну нагородили «Орденом княгині Ольги».

 

Армен Шахар’янц (Київщина)

«У моїй добі немає годин, моя доба почалася навесні 2014 року і триває до сьогодні. Я збираю допомогу тільки на передову. За два роки все стало настільки серйозно, що перетворилося на систему. Не пам'ятаю, який екіпаж прибув до мене першим. У 2015-му від мене їхало в день по вісім-дев’ять екіпажів. Зараз уже менше, десь три-чотири на день. Єдина моя умова: допомога повинна йти тільки на передову. Не в тил, не на військові бази, лише на передову. Якщо дізнаюся, що ця умова порушена, то припиняю спілкування з такими волонтерами», – розповідає колишній професійний військовий, депутат Київської обласної ради від УКРОПу Армен Шахар’янц.

Ще на початку волонтерської діяльності власний гараж Армена в Яготині було перетворено на справжню перевалочну базу, на якій волонтерські експедиції обмінювались продуктами, одягом, технікою для військових. Сьогодні разом із однодумцями-волонтерами Армен господарює в орендованому павільйоні, що має назву «Центр допомоги АТО», у невеликому логістичному центрі.

«Ми годуємо не шлунок, а душу солдата. Найбільша нагорода – бачити радість в очах бійців від того, що про них пам´ятають і турбуються», – вважає волонтер.

 

Любомир Босаневич (Львівщина)

«Пам'ятаю, у 2014 році, коли вперше поїхав у зону АТО, ми везли, напевно, найбільший вантаж – повний вагон допомоги зі Львівщини. Це були пляшки з водою, засоби гігієни, крупи, консерви, цукерки, цигарки. На той час волонтери повністю забезпечували бійців. Зізнаюся, коли передавав одному воїну пляшку з водою й шампунь, той ледь не плакав від радості, тішився, мов маленька дитина. Шкода, що людей, які захищають наші кордони, держава не спромоглася забезпечити навіть такими елементарними речами», – розповідає 25-річний Любомир Босаневич, депутат Львівської міської ради від УКРОПу, волонтер ГО «Допомога армії України».

Волонтерство прийшло в життя Любомира з початком війни. Він з товаришами заснував організацію «Допомога армії України», яка збирала все необхідне для українських воїнів. За кілька років хлопець побував у Соледарі, Слов'янську, Костянтинівці. Весь цей час на нього вдома чекала наречена:

«Іра завжди дуже за мене хвилювалася, дзвонила. Іноді навіть доводилось приховувати від неї, що їду на війну. Казав, що до друзів у Харків чи у відрядження. У найстрашніші моменти завжди думав про неї. Пам'ятаю, поблизу Костянтинівки ми пробили колесо. Ніч, навколо темний ліс. Бійці потім розповіли, що цей шлях часто називають «дорогою смерті», бо раніше бойовики підпалювали дерева й у такий спосіб оточували наших військових. На щастя, все обійшлося. Ми швидко замінили колеса й погнали далі», – пригадує Любомир.

 

Максим Зубрян (Харківщина)

«Особливим дітям дуже потрібна увага, допомога в пошуку себе, власного шляху в житті. Кожного разу, коли я приїжджаю до них, то намагаюся не просто пограти чи поговорити, а й щось порадити. Пояснити, що підкорювати вершини може кожна людина, потрібно тільки дуже хотіти й наполегливо працювати», – вважає Максим Зубрян, волонтер та укропівець із Харківщини.

Майже десять років Максим опікується сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування. На його думку, волонтерство в цій сфері не має обмежуватись суто матеріальною допомогою. У 2010 році Максим отримав травму шийного хребця, що позбавило його можливості вільно пересуватися. Після адаптації та реабілітації він почав краще розуміти складнощі людей з обмеженими можливостями та зосередився на спілкуванні з дітьми, хворими на ДЦП:

«Мені було дуже страшно та незручно. Тоді я зрозумів, що життя змінилося раз і назавжди. Зате тепер точно знаю, чого насправді вартий кожен крок. Для цієї малечі успіх починається з першого розуміння: «Я можу!». Тому я докладаю усіх зусиль, щоб кожен з них міг: ходити, займатися спортом, долати перешкоди, жити повним та цікавим життям».

 

Сергій Балицький (Волинь)

«Волонтерство – мій стиль життя. Без цього заняття не можу уявити свого дня й ночі. Ми тільки від’їжджаємо зі сходу на Волинь, а вже обговорюємо, що нам потрібно зібрати для наступної поїздки. Ця справа для мене стала дуже важливою», – зауважує Сергій Балицький, депутат Луцької міської ради від УКРОПу.

Волонтерською діяльністю чоловік займається з грудня 2013 року. У лютому 2015-го заснував громадську організацію «Волонтерський центр «Серце патріота». Основна діяльність центру – збір і відправка допомоги бійцям у зону АТО (запчастини, продукти харчування, одяг тощо), організація благодійних концертів за участю народних і заслужених артистів України для залучення та збору коштів на потреби бійців.

Організація вже здійснила 176 поїздок на схід України та доставила понад 350 тонн вантажів нашим захисникам. Сергій особисто возив допомогу на фронт більше сімдесяти разів.

Волонтер Сергій Балицький нагороджений відзнакою міністра оборони «За сприяння Збройним силам України», отримав три відзнаки від штабу АТО та визнаний як «Волонтер року» в рамках премії «Люди року – 2015. Волинь».

 

Яків Грищук (Овруч, Житомирщина)

«Я можу заплющити очі й по пам’яті намалювати всю мапу Донбасу та Луганщини. Стільки всього пережив за ці роки: їдеш розбитою дорогою, а по краю все заміновано. Запам’ятався момент: їхали довго, і водій, щоб не заснути, співав пісні. А назустріч – сім машин із «двохсотими» вантажами. Після цього добу в сон не хилить. Коли бачиш стійкість та мужність наших хлопців, що витримують надлюдські психологічні та фізичні навантаження, стоять на кордоні незважаючи ні на що, забуваєш про свій вік», – пригадує 67-річний укропівець Яків Грищук з Овруча, що на Житомирщині.

Ще на Майдані чоловік рятував поранених, допомагав вивозити їх із лікарень та переховувати у квартирах киян. Волонтером Яків Грищук став із перших днів війни на Донбасі.

Чоловік уже 42 рази їздив у зону проведення АТО, був у справжньому пеклі війни. Проривався за три кордони із багатотонними вантажами, щоб доправити нашим захисникам найнеобхідніше – від їжі, медикаментів, камуфляжу, берців до автомобілів, кухонь, дров для обігріву та облаштування бліндажів.

Сьогодні під опікою волонтера – п’ять бригад і дев’ять батальйонів. Передусім це десантники з легендарної житомирської «дев’яностоп’ятки» та бійці з механізованої новоград-волинської «тридцятки». Зібрати необхідне вдається завдяки багатьом добрим знайомим, котрі впевнені у порядності Якова Яковича, захоплюються його патріотизмом і самовідданістю. Допомагають не лише коштами й речами – готові «за сигналом» завантажувати, розмитнювати пакунки з-за кордону. Овруцькому волонтерові вдалося налагодити зв'язок із українською діаспорою з десяти країн, які також тепер допомагають нашим солдатам.

Яків Грищук опікується не тільки бійцями, які воюють, а й докладає зусиль для увіковічення пам’яті тих, хто віддав життя за Україну. Завдяки йому відкрита 21 меморіальна дошка загиблим під час війни на Донбасі.

 

Ігор Пініс (Волинь)

«Мене намагалися й купувати, і залякували. Але я не здаюся. Бо якщо боятися, то треба сидіти в хаті й навіть не дивитися у вікно! 21 лютого 2014 року в Ковелі ми створили охорону громадського порядку. До неї увійшли й самооборонівці, і «Правий сектор», і автомайданівці, а також інші політичні та громадські сили й рухи», – розповідає депутат та голова фракції УКРОП у Ковельській міській раді Ігор Пініс.

Чоловік пройшов дві революції. Також як голова громадської організації «Підприємців та працівників приватного сектору Ковеля» активно підтримував Податковий майдан. Сьогодні Ігор допомагає українським військовим і вважає, що нинішня влада боїться самостійних і самодостатніх людей.

Ігор Пініс – координатор Ковельського міжрайонного координаційно-інформаційного волонтерського центру «Волонтери Волині». Це – об’єднання трьох десятків волонтерських груп (двох сотень людей), які реально займаються допомогою українській армії, біженцям із зони неоголошеної війни, родинам учасників бойових дій на сході України.

Ігор Пініс та його соратники стояли біля джерел створення Ковельського центру допомоги 51-й бригаді. Завдяки їхній підтримці в Ковелі виділили найбільше на Волині землі для учасників АТО.

 

Олексій Гончаров (Київ)

«Я колишній військовий. Моя родина з діда-прадіда – військові. Тому добре знаю, що означають слова «кидати своїх не можна». Ми передавали морпіхам воду, їжу, допомагали вивозити їхні родини. Так усе й почалося. Потім почали робити «броники» для хлопців та все закуповувати (знайшлися добрі люди, які посприяли грошима та зв’язками). Ми купували автівки, комплекси аеророзвідки, броньовану сталь. Шили чохли, бронежилети й відвозили їх на Донбас. Ми допомагали снайперам. Все було спрямовано на збереження життя українських захисників та покращення ефективності ведення бою», – розповідає Олексій Гончаров із Києва, волонтер, старший лейтенант запасу та активіст УКРОПу.

Олексій став волонтером ще під час анексії Криму. Він просто почув у телефонній слухавці: «Нас оточили». Це були хлопці, з якими свого часу проходив військову службу. Пригадує, що в той момент не роздуми часу не було.

Олексій зізнається, що інколи ставив собі запитання, чому все лежить на плечах таких, як він, – волонтерів. Та, відганяючи сумніви, чоловік знову й знову брався до справи. Каже, тому, що не міг стояти осторонь. Сьогодні Олексій мріє, аби жахіття війни відійшли в минуле. Втім, до переможного фінішу укропівець обіцяє допомагати тим, хто боронить незалежність України на лінії вогню.

 

 

 

Прокоментуй цю новину у соціальних мережах Facebook